"Оглянись, незнакомый прохожий"
Я зустрів сам себе:
ось хлопчина веселий, співучий.
Він – це я. Чи не я? Від питань забриніла душа,
Спогад враз задзвенів, як струна,
звук печальний, тягучий…
Може в хлопця спитать, чи не треба –
він так поспіша?
Зупинись хоч на мить,
незнайомий мені перехожий,
І дозволь у тобі давній спогад
про себе впізнать.
Ти такий молодий і нітрохи на мене не схожий
– Дуже важко себе
через стільки рокІв пригадать.
Ми жили і росли, і співали, і небо всміхалось,
Квіти пахли, цвіли,
і до наших тягнулись долонь,
І не плакали ми, а раділи
– що сталось, те сталось,
І плекала весна у серцях нам любові вогонь.
Як давно це було!
Так давно, наче й зовсім не бУло.
Листя жовте згребли і спалили – розвіявся дим,
Попіл голову вкрив.
І не зчувсь, як життя промайнуло.
Вже на серці зима. Невідомо те все молодим.
Перехожий спинивсь
і запитливо дивиться в очі.
Чи знайдуться слова, щоб усе пояснити йому?
Чи помОвчати мить?
Зрозуміє (як дуже захоче!),
Він – такий же, як я,
тільки років із тридцять тому.
Він живе і росте, і співа – молодий та пригожий,
І вітають його квіти подихом ніжно-п’янким.
Та життя пробіжить,
скоро стане на мене він схожий –
Листя жовте згребуть і підпалять,
розвіється дим...
Зупинись хоч на мить,
незнайомий мені перехожий.
Зупинись!
Хоч на мить!
